Дуже-дуже давно в дуже-дуже далекій галактиці існувала така собі країна, як Радянський Союз. Звісно, всі ми дуже хочемо вірити в те, що все це насправді було дуже-дуже давно в дуже-дуже далекій галактиці. От тільки страшна правда вперто ріже очі, що так звикли до рожевих сонячних окулярів: було це не так вже давно, та й не так вже і далеко. Тоді журналіст у державному апараті виконував скромну функцію маріонетки, яку смикає за ниточки партія. Маріонетка була слухняна і корилася будь-якій волі лялькарів. І от це сталося: «зоряна імперія» розпалася, «імператорів» обплювали і сказали, що тепер ми інші і житимемо по-новому. А ми, наївні, й повірили! Проте що ж змінилося? Що взагалі може змінитися, якщо в кабінетах лишилися ті самі чиновники з тією самою радянською муштрою? Вони як раз то і не хочуть жити по-новому, бо були старанно надресеровані виконувати одні і ті ж самі команди «згори». Приймаючи рішеня, вони керуються не законом, а «телефонним» принципом – як начальник згори, подзвонивши, скаже, так і робитиме слуга нової системи зі старим совком! Для такого чиновника порушити ці принципи все одно, що взяти відро фарби і триметровими літерами намалювати неценщзурні слова на мавзолеї дідуся Леніна. От ми і «маєсо що маємо». Нібито формально все й нове, от тільки будь-який молодий ентузіаст, бажаючи принести свіжу думку в прогнилу систему, одразу провалюється крізь зітлілі дошки в велику чорну яму з відходами. Навіть після офіційних похоронів радянської системи привид її літає по кабінетах і, будучи скрізь та ніде, гремить ціпками та продовжує смикати за старі ниточки, які крізь рожеві окуляри не видно. Тому то і маємо свободу слова таращанського тіла! «Але ж зараз все змінилося!» - скажете ви. Так, дійсно дещо змінилося: змінилася форма. Суворі залізні рукавиці поміняли на барвисті рукавички шоу-мена, а Колізей перетворили на ареку цирку телестудії. Сьогодні лялькарі послабили ниточки, отримали диплом театрального училища і самі почали показувати шоу, до того ж за дієвістю не гірше за старі методи. Зараз випивши кави та викуривиш кілкьа сигар у дружній обстановці за кулісами, «актори» виходять на «знімальний майданчик» і починають знімати для нас захоплюючий серіал, який з дивовижним успіхом перестрибує рейтинги латино-американських мильних опер. Вони живуть для нас, вони грають для нас, і кожен чекає оплесків від своїх фанатів та криків «ФУ!» від вболівальників іншої команди. А ми плескаєимо в долоні і захопливо дивимось на помпезну прилюдю в той час, як за нашиим спинами «працівники сцени» тишком-нишком роблять те, знати про що нам зовсім і не обов’язково. Що тут зробиш, «маємо що маємо»! І не треба дивуватись, куди полетіли гроші від продажу «Криворіжсталі», де засмагають нещодавно позичені зі Світового банку два мільярди і чому кончезасповські та пущеводицівські дачі сильних світу цього так вдало конкурують з Палацом «Україна»! Не треба питати чому в Алчевську цього року знову були «планові» роботи, під час яких посеред зиим ні з того ні з сього «вимкнули» опалення щоб «відремонтувати» труби; чому жителі гуртожитку, на ремонт якого було виділено кілька сот тисяч гривень, не знають що таке електрика, газ і тепло, а по воду ходять до сусідніх будинків; чому модернізація обладнення могил під назвою «вугільні шахти» залишається на рівні фантастики, порівняноз якою «Гаррі Поттер» - документальний фільм. Все тому, що «маємо що маємо»!
