Хто знає що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване туманом пройнялося.
Непізнане пішло у небуття.
Л. Костенко

Тихо… Лиш де-не-де крики круків, стони людські, та тихий, від безсилля тихий плач. Темінь, все непорушне, лиш ворони літають в пошуках здобичі. Усе завмерло, наче в довгім напівсні, усе неначе мертве! Тихо…
Очі пусті, думки відсутні, чи навпаки, усе таке начинене думками, що дихать нічим, давить сум на розум.
Далекий крик розірвав думки на шматки, як би не розгубити їх, лиш би відновити як старовинну фреску, зібрати до купи. Бо ж розум – доказ життя, доказ того що ти ще живий, ще б’ється любов в грудях, ще чуйність давить на пусте нутро.
Усе таке пусте й вороже, усе неначе скам’яніло й вже не жде весни. Все вмерло, тихо, тихо! І голод лиш кричить у голові, а так все тихо.
Се померло, люди наче також, лиш ворон на померзлому гіллі сидить і кряче, кряче, кряче, неначе жде наступних лихоліть.
Люди наче оніміли, а села просто удовіли, бо вже людей нема, пусті хати, та лиш гроби й хрести, гроби й хрести, як спомин про умерлих тута. А гибли всі, й невинні й винуваті, усіх до себе прийняла земля ,і щоб дітей не залишати в сиротятах напівживих їх прийняла вона. І я вже майже не дишу, наполовину мертва, чи напівжива. Уже не б'ється в грудях спрагле серце, мене проймає холод, я мертва…
А що вам голод? Що вам наші муки? Що вам до того? Ви ж тепер і ситі, і одіті, Помиті, теплі і такі живі! Для вас наш сум це лиш промова, лиш тема для гучних рядків, що так і ллють ваші розкислі пера, та ллються з розуму, а не з душі.

«Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен…»
Ліна Костенко

Додано (2008-12-12, 9:02 Pm)
---------------------------------------------
Загадка осіннього дощу
Різким ударом вітру прогнала осінь літо. Місто повністю поринуло в осінь, одягнувши дерева в жовте та надягнувши на сади фруктові шати. У вухах свистів вітер, зриваючи з дерев осінню вроду, могутньою кістлявою рукою кидав її додолу. Трава тривожно колихалась в передчутті зливи. Дощ із першим громом прорвався через густу пелену хмар і в розпачі заплакав. Одинока перехожі відкрила парасольку ховаючись від холодних крапель. Від самоусвідомлення того, наскільки він огидний людям, дощ переріс у сильну зливу, і з диким ревом вітру носився по місту, зазираючи до вікон, та наповнюючи своїми сльозами калюжі.
Цілу ніч гасав по місту дощ. Він сотні разів розбивався об дахи будинків за волю, шумів уривками злив, та вимивав з міста спогади про літо. Дощ ковтав у вікна, наче просячись до будинків, мотався по місту, немов сполохана тварина. Здавалось, уже ніхто і ніщо не зупинить цю зливу, все місто було вщент наповнене дощем. Та вранці, з першим променем сонця, все стихло і від вчорашньої бурі залишився тільки надпис краплями на вікнах: «Тут був дощ».